Проти переконань - Мак Ольга

У своєму мешканні зганяв останки сил і злоби. Пив і товк, пив і товк. Потім безтямно звалився на пошматоване ліжко й заснув мертвецьким сном.

Прокинувся у важкому похміллі аж увечері. Швейк ходив біля нього навшпиньках, мов біля важко хворого, і зідхав. Однак, коли гнаний розпукою Березовський схотів вийти, ординарець став рішучо на порозі.

— Товаришу майор, не виходьте, — попросив його тихо, але твердо.

Березовський лишень блимнув очима на таке зухвальство.

— Товаришу майор, не виходьте і не пийте більше... — тим самим тоном повторив Левко. — Мене сьогодні питали...

— Ну?.. — грізно нахмурив брови Ігор.

— Заходили до вашого кабінету і бачили часопис...

— Ну?..

— Я сказав, що вас навели на думку про дружину і доньку два подібних імени: Марія і Тетяна...

Ледве скінчивши ці слова, бідний Швейк мусів рятуватися втечею, бо по недвозначному рухові майора він зрозумів, що йому загрожує доля стільця, який сьогодні стрибав у кабінеті. Став у передпокої й чекав.

А Березовський, охолонувши, зрозумів, що ординарець не без причини так заговорив.

— Ей, Швейку! — гукнув. — Ступай сюди і викладай усе на чистоту, без служіння радянському союзу. Ну?..

— Єсть, викладати на чистоту, товаришу майор! — вискочив зза дверей Левко. — Ви, товаришу майор, коли виллєте зайвого за комір, багато говорите. Не знаю, чи тих два імена... — тут він кинув скоса боязкий погляд на Березовського, готовий до негайного скоку назад за двері. — Чи тих два імена називали вголос і перед іншими. Вони були в часописі... Щоб ніхто своїм розумом нічого не догадувався — хай ліпше думають так, як дурний Швейк пояснив... А пити вам тепер не треба, особливо в клубі...

Березовський лишень мовчки простягнув Левкові руку.

* * *

Кілька днів йому треба було на те, щоб переставитися на ненависть. Вона спалахнула страшною силою з першого ж моменту, коли усвідомив собі, що Маруся його зрадила. Але все його єство було так глибоко просякнуте пієтизмом до її пам’яти, жалем і свідомістю своєї вини перед нею, що ненависть палила його лишень зверху, безсила проникнути у глибші комірки серця. Але поволі, поволі вона опанувала і серце, і мозок, і думки і наливала кожну клітину його тіла отрутою. Вона перевернула все звичне до цього часу, що укладалося роками й набирало права законности. Вона зруйнувала святиню, якій він поклонявся стільки часу, вона зірвала замки з дверей пекла, і те пекло тепер жерло його знутра. Коли б це була ще не Маруся, а, наприклад, Зоя, не боліло б так, бо ж Зоя дивилася цілком інакше на ці справи. Але Маруся, ота забобонна, істерична святоша зі своїми середньовічними поглядами на мораль, ота цнотлива і послідовна до кінця міщанка, ота жалюгідна пансіоністка, що дивилася на нього колись рабськи закоханими очима — вона зрадила! Зрадила ще тоді, коли була в селі, коли носила в собі його дитину! Знайшла, бачите, оборонця і мораліста, що поділяв її ПЕРЕКОНАННЯ, і покохала. О, де ж пак, він був дуже високоморальний, що збирався рятувати жінку перед її власним чоловіком!.. І та сама жінка, та святоша, що робила істерику на могилі свого міщанського дівоцтва, так повірила йому, так захопилася ним, що впала в обійми рятівника, може саме тому, що вже не мала чого тратити. На цей раз пішла вся, зі своїми переконаннями разом! І напевне не пручалася, не робила істерики, не дивилася тупоумно своїми камінними очима, не відпихала, не писала розпучливих листів. Для неї ж «не важно було», що хто робить, важні були ПЕРЕКОНАННЯ! І тому Лукіянчукові можна було все за самі лишень його ПЕРЕКОНАННЯ!..

Він напевне втік з полону, а вона прийняла його до хати і зійшлися з ним без проволоки. Зійшлися У ТІЙ САМІЙ ХАТІ, НА ТОМУ САМОМУ МІСЦІ. НА ОЧАХ ТАНІЧКИ, НА ОЧАХ ЙОГО, ІГОРЕВОЇ, ДИТИНИ!..

О, пекло, ти справді існуєш! Але не в преісподній, а на землі, в серці, в душі, в мозку!..

А він, дурний, горів, шалів, конав з жалю! Він власними грудьми хотів відігріти холодне попелище, на якому колись ступали її ноги! Під румовищами і згарищами власної душі він збудував їй недоступну для людського ока божницю і на її вівтарі тримав вічно свіжі квіти любови... Романи, пригоди?.. О, так, були й вони. Але він ні одній не подарував слова «кохаю», нікому не дав права на своє ім’я і ні з ким не ділив своїх переконань! Він любив одну лишень її — Марію. Любив майже двадцять років, незмінно, глибоко, з кожним днем усе більше! Хай останнім часом ця любов і не мучила його, але вона існувала. Існувала, як пригоєна виразка невилічимої недуги. Через неї він не одружився, не завів нової родини, зрікся щастя на ціле життя.

А вона в той самий час, коли він божеволів, збираючи череп’я з розбитого минулого, вона, до пам’яти якої вій молився і перед якою сходив кривавими сльозами жалю та розкаяння, — розкошувала в обіймах Лукіянчука! Саме це доводило Березовського до шалу, до безумства, до бажання розсадити цілу вселенну в порох!

О, коли б він лишень мав силу!..

І що їх, остаточно, розлучило? Що? Адже давав усе, годився на всі вимоги, жертвував собою і своїми поглядами, навіть до попа пішов би, коли б вона наказала. Чому ж відкинула? Чому не прийняла? Чого хотіла? Відкинула й не прийняла тому, що більше не любила. Хотіла Лукіянчука! Хотіла його «оборони» перед Ігорем.

Але чому не сказала тоді одверто? Не зважилася, міщанська «мораль» не дозволила, хоч знала ж його погляди на засади подружжя. Чекала слушного моменту, може навіть нищечком бажала йому смерти у снігах Фінляндії, щоб бути в порядку зі своєю фальшивою релігійною совістю. О, так, так!.. Саме тоді, коли тулив її на прощання перед виїздом не до грудей — до кривавої прірви, виповненої тужливим зойком поганого передчуття, вона бажала йому не вернутися, бо зідхала до іншого.

О, прокляття!..

Та це ще не все. Це лишень половина. Хай би йшла під три чорти, зрештою. Але вона забрала з собою Танічку. ТАНІЧКУ ЗАБРАЛА З СОБОЮ — от що! Його одиноку розраду, його мрію, його святість — ЙОГО ЄДИНЕ СЕРЦЕ З ГРУДЕЙ!..

О, прокляття!!!

Не був об’єктивним, не хотів розуміти того, що інакше не могло бути, що Маруся, тікаючи, не могла не забрати дитини з собою. Він навмисне підшукував усякі обвинувачення, громадив їх на голову зрадливої жінки і проклинав, проклинав!..

Але Танічки він не подарує, о, ні!.. «Тієї», матері його дитини, він не хоче знати! Може собі кохатися з Лукіянчуком, чи з яким іншим кретином, відповідним до своїх «пере конань», але Танічки він не дасть! За свою дитину він зведе бій з цілим світом, переверне все догори ногами, а на своєму поставить! Танічка від народження носила його прізвище і належить йому, тільки йому!..

Це все він думав, сидячи у своїй кімнаті, бо передбачливий і вірний Левко волів закликати лікаря, а лікар, сконстатувавши у майора гострий нервовий розстрій, записав разом з ліками абсолютний спокій. Сказав навіть, що Березовський мусить одержати відпустку і виїхати на лікування, але перед тим кілька днів повинен лишитися в ліжку.

Ординарець сидів невідлучно в передпокої, ходив навшпиньках і дивився на свого начальника все розуміючими очима. А Березовський, постановивши тікати на захід обдумав питання, під яким би то претекстом відправити свого Швейка. Шкода було йому хлопця, якому грозила велика небезпека, коли Березовський зникне. Обвинуватять у спілці, а в кращому випадку — у «бракові класової чуйности» і покарають.

Але виявилось, що він таки не знав свого ординарця, як слід...

Третього дня увечері Левко тихенько відійшов до нього і мовчки поклав перед ним якийсь папірець. Березовський кинув оком і підскочив: перед ним лежала невиповнена перепустка в американську зону Берліну.

— Це що?! — зірвався він на ноги, міряючи Швейка грізним поглядом.

— Те, що вам треба, товаришу майор... — смиренно відповів Левко. — Треба і вам і... мені...

Березовський сверлував ординарця очима, але той зовсім спокійно витримував його погляд і врешті признався: