Проти переконань - Мак Ольга

— Цього Федоренка, — сказав по паузі, — я видумав.

— Ви?!

— Атож. Вже ото, як прийшли «наші», — дід Семен зробив наголос на слові «наші» й ворожо якось зиркнув на Ігоря, — то зараз мене першого потягнули на допит. Хтось же там уже поспішив донести, що Уляна в мене укривалася, — ну й причепилися. І що ж я їм мав сказати? От плів, що в голову прийшло. Питали, хто в Марусі скривався? Скажи — не знаєш — не повірять. Так я й сказав, що скривався червоний полковник, парашутист, партизан і герой Федоренко. Ще й від себе додав: «Та ви ж його повинні краще знати, бо то ви посилали». А вони: «Знаємо, дєдушка, знаємо. Ми хотіли тільки провірити, чи ти правду кажеш». Ну, й «провірили» — вийшло в акурат «той самий»... — і Печериця сердито плюнув.

— А ви ж його бачили?

— Кого? Того ніби Федоренка? Де ж би я його мав бачити? Коли б не Уляна, то я і людським язикам не повірив би, що хтось у Марусі переховується.

Ігоря била нервова лихоманка, і він кілька разів змушував Печерицю повторювати своє оповідання, але нічого такого, що пролило б більше світла на всю таємничу історію, не довідався. Довідався лишень ще додатково, що й Сірки десь виїхали на самому початку війни у Середню Азію.

Попрощався з дідом, якого крізь туман скаламучених думок майже не бачив, і вийшов з землянки з розшарпаними нервами, з новим розбурханим болем, новими сумнівами і новою надією.

А в лікарні його чекала новина: виклик до частини.

Ігор пішов зі скаргою до головного лікаря, покликаючись на ще не зовсім заліковані рани, але лікар, чи справді доброзичливо, чи тільки вдаючи доброзичливого, сказав йому одверто:

— Вам, товаришу лейтенант, грозить більша небезпека з боку мозку і нервів, ніж від ран. Ми сьогодні зробили перегляд вашого наплічника...

Ігор вмить уявив собі, як поміж тими ганчірками, черепками й іншими дріб’язками, що їх так дбайливо і любовно, мов реліквії, збирав на румовищі, риються недбало чужі руки, й обличчя його почало деревіти від сорому та образи. Але не протестував. Він і так би не протестував проти відрядження на фронт, коли б не зустріч з Печерицею. Тепер же йому не хотілося їхати саме тому, що з дідом можна було говорити про Марусю, про Танічку й плекати надію, що вони можуть ще жити.

А лікар тим часом говорив:

— Бачите, в медицині часто стосується засада вибивання клина клином, і на цей раз в ній ваш рятунок. На фронті не будете думати про те, що вам тепер отруює життя. Ручу вам, що скоріше одужаєте на фронті, ніж тут, в запіллі.

Березовський віддав честь і вийшов.

Перед від’їздом побіг попрощатися до діда Печериці — до тієї одинокої людини, яка заступала йому тепер і друзів і родину.

Старий зустрів його дуже тепло, частував на прощання, чим лиш мав, і все приговорював:

— Смерть, як схоче, то й на печі знайде. Але ти їй, анахтемній, в зуби не дивись. І не вір нікому, навіть самій смерті. Бо тепер і смерть бреше. Он же написали твоїй жінці, що тебе забито, а ти живеш.

— І Маруся повірила?

— Та вже ж що вірила. Як же було не вірити, коли стояло чорне на білому, ще й з печатями...

* * *

Розпрощавшись із дідом, Ігор одночасно розпрощався і з надією на зустріч з родиною. Був переконаний, що і Маруся і Танічка таки загинули в ґестапо, або десь по дорозі підчас утечі. Догадувався також, що таємничий «Федоренко» був одним із синів Сірків, чи хтось із колишніх товаришів по інституті. Може навіть і Василь. Зрештою, це вже не мало значення. Головне було, що Марусі і Танічки більше нема. Нема!..

Розпач штовхала його на божевільні поступки і неймовірні подвиги. Він добровільно виривався на найбільше ризиковані операції й доказував чудес. Здобував собі одностайні подиви і славу героя. Але самому йому, як життя, так смерть, були однаково байдужими.

І смерть, видно, респектувала його, бо ні одна ворожа куля не зробила йому найменшої шкоди, хоч довкола все-все кітлувало й валилося у вогні й гуркоті розривів. Лишень скінчилося тим, що його кількакратно відзначувано за хоробрість, а вкінці піднесено до чину майора.

І, поки ревіли гармати, поки свистіли смертоносні бомби, поки кожен день і кожна година мали своє призначення, поки був рух уперед, Ігореві скоро збігав час, а саме життя не лишало місця на думання. Але ось скінчилася війна, і він раптом відчув, що опинився серед страшної пустелі.

В перший день ходив, мов п’яний, приголомшений незвичною тишею, і не знав, куди подітися. Ще напередодні мав ніби якусь мету, але тепер не мав нічого. Вояцтво і командний склад пили, дуріли з радости, співали, танцювали, грабували й ґвалтували, а він, чужий серед цієї дикої орди, тинявся без цілі то туди, то сюди, і з жахом питав себе: «А що тепер?..»

На другий день перемир’я, блукаючи під дощем вулицями зруйнованого міста, вийшов аж на околицю, де серед гарно упорядкованих городчиків і садків стояли чепурненькі поверхові дімки.

«От, — з гіркотою думав Ігор, — вам і війна не принесла такої руїни, як нам "мирні часи". Вас нищив вогонь і гранати, а нас — гнилизна. Гнилизна страшніша»...

Пригадував собі міста позначені печаттю нужди, розчавлені колективізацією села, порівнював це все до руїни, принесеної війною, і ще раз стверджував: «Гнилизна страшніша».

І нараз звідкись вискочила перед ним перелякана насмерть німкиня, присадкувата і огрядна, з блідим, як скиба сала, обличчям.

— Офісір, офісір!.. — заломила в благанні руки. — Русскі зольдат бум-бум!.. Доктор убівайт!..

Кричала далі щось по-німецькому і показувала позад себе на величенький дімок, що стояв у глибині саду.

— Бітте, бітте!.. — просила, благала і шарпала скудовчене волосся.

Звичайна картина, яка не потребувала ніяких додаткових пояснень і свідком яких Березовський був уже сотні разів. Та сьогодні він, навіть не здаючи собі відчиту поспішив до вказаного жінкою дімка. Біля виломаних дверей ми- моходом відчитав на масивній таблиці: «Доктор»... — і далі якесь прізвище.

Ігор вскочив у коридорчик, вистелений грубою доріжкою, перебіг чистеньку кімнатку з акуратно розставленими попід стінами стільцями, — почекальня! — і опинився в лікарському кабінеті. Тут на підлозі у білому халаті лежав, припавши до лінолеумової підстилки скривавленою білою від сивини головою, зовсім старенький дідок. Кров була й на халаті, кров стояла під ним калюжею.

На хвилинку дідок опритомнів, важко звівся на руки і глянув довкола каламутними очима.

— Ох, Ґотт!.. — жалісно, чисто по-дитячому простогнав він і так само по дитячому обережно поклав голову на лінолеумову підстилку — мов би на подушку.

В Березовського здригнулося серце і від жалю до нього і від шалу злости. Обминув умираючого і, відбезпечуючи на ходу пістоля, він скочив далі в глибину мешкання. Прислухався: десь із поверху доходили нервові й поспішні чоловічі голоси. Він птахом злетів по сходах і застав двох грабіжників серед купи виверненої з шафи одежі. Вони нервово перебирали речі, відкладаючи кращі набік. Були так зайняті своєю роботою, що не помітили свідка.

Не надумуючись довго, Березовський націлився на одного й вистрілив. Той на секунду завмер, немов би з несподіванки, а потім захитався і рунув на купу одежі. Другий, отямившись, скочив убік і заховався за великим фотелем.

Але тепер уже і Березовський отямився.

— Це що, мародерство?! — гримнув оскаженілим від люті голосом, ловлячи на мушку пістоля голову в «будьонівці», яка то визирала, то ховалася з-за високої спинки. — Ось я вам, сволочам, зараз дам мародерство!.. Ану вилазь!..

— Таваріщ... Таваріщ... Таваріщ... — переляканий грабіжник, видимо, не міг розібратися в чині начальства... — Єта што ж такоє?.. Єта, как жє можна?..

— Вилазь! — ще раз крикнув Ігор.

Але грабіжник не був дурний вилазити. Присівши за фотелем, він звідти почав умовляти грізного начальника:

— Єта не гадіцца, таваріщ камандір!.. Ми крофь сваю пралівалі, а тєпєрь нашему брату і пабалавацца ніззя?.. За нємца-гада ти сваєво брата стрєляєшь, а?... — в голосі схованого, крім прохання й страху, вже була погроза.